Важко розповісти історію того, як складна особистість артиста конфліктує з його музичним генієм без, власне, музичного генія. І в цьому плані саундтрек до «Purple Rain» одразу зʼявився на найвищому рівні складності: у його успіху неможливо було сумніватися, і саме це вражає й дотепер.
Половина треків з альбому потрапила в списки «10 найкращих синґлів». Цей саундтрек перетворив Прінса Роджерса Нельсона з просто великої зірки на одного з головних і найбільш упізнаваних попартистів за всю історію. І справа не так у самому кіно, що має свою частку чарівності, а радше в зірковій силі самого Prince з усією його гендерною й жанровою флюїдністю та визначними поп-соул-денс-рок-R&B-фанк-та-ще-якими-завгодно піснями, що допомогли поглинути все навколо його орбіти.
Розкіш «Purple Rain» полягає в тому, як цьому альбому вдається поєднувати діаметрально різні настрої: пристрасть, відданість, близькість, відчуженість. Усе це змішується в коктейль, у якому розʼєднати їх стає неможливо. Prince робить травму еротичною («When Doves Cry»), а порятунок починає звучати безрозсудно («Let’s Go Crazy»). Його сексуальні пошуки — ефемерні, оманливі й майже психоделічні («Computer Blue»). Його ж духовні поневіряння перетворюються на гітарне соло («Purple Rain»). Альбом установлював рекорди та ламав свідомість: Тіппер Ґор так збентежило зображення дівчини в «Darling Nikki», яка мастурбує на журнал, що це спровокувало слухання в конгресі стосовно моральності попмузики. Prince часто порівнювали з Джимі Гендріксом у тому, як йому вдавалося змішувати чорну й білу музику, священне та приземлене. Реальність полягає в тому, що ні тоді, ні зараз немає нікого, з ким його можна було б порівняти.
