Коли на початку 1967 року вийшов альбом «The Velvet Underground & Nico», він став частиною творчого пласту цілої плеяди бітників, попартхудожників і режисерів французької нової хвилі — рухів, які не сприймали авторитетність і віддавали мистецтво в руки тих, хто хотів творити. Цей альбом поєднує галасливість і конфронтаційність («European Son», «The Black Angel’s Death Song») із ніжністю («I’ll Be Your Mirror»). І навіть коли The Velvet Underground & Nico торкаються більш похмурих тем, вони роблять це за допомогою простих і зрозумілих образів («Heroin», «I’m Waiting for the Man»).
Браян Іно якось сказав, що альбом, можливо, і не розійшовся великим тиражем, але кожен, хто купив його, заснував свій гурт. Звісно, він говорив про вплив їхньої музики. Але його слова також можна адресувати й до того, як саме вони її створювали: Lou Reed і компанія не звучали як аматори, але й на професіоналів вони теж не були схожі. У той час, коли американська контркультура дрейфувала в бік психоделії, «Літа кохання» та туманних мрій про майбутнє, вони прийняли щирість The Velvet Underground & Nico, яка й досі звучить революційно.
